Група №7. Тема: Поняття про реанімацію та основні способи її проведення. 2.11.21

 

ОМЗ (Захист Вітчизни)

 

Тема: Поняття про реанімацію та основні способи її проведення.

ПЛАН

1.Реанімація, її основні завдання.

2. Періоди, на які умовно поділяють процес умирання організму людини.

3. Тести на виявлення ознак життя.

4. Послідовність проведення реанімаційних заходів.

5. Основні методи серцево – легеневої реанімації та техніка її проведення.

 

1)    Реанімація, її основні завдання.

Реанімація – це сума активних і своєчасних заходів по відновленню життєво важливих функцій організму (органів дихання, діяльності серця...), порушення яких спостерігається під час і після хірургічних операцій і травматичних пошкоджень. Завданням реанімації є вивчення закономірностей вмирання організму і відновлення його функцій, профілактика термінальних станів і розробка найбільш удосконалених методів оживлення організму. Під терміном «термінальний стан» розуміють останній етап життя людини – важку стадію шоку, важкий колапс, агонічні стани і клінічну смерть, тобто короткий період часу після припинення кровообігу, протягом якого ще не розвинулися незворотні зміни життєво важливих органів і, в першу чергу, кори головного мозку.

Детальніше інформація відображена за посиланням http://studentam.net.ua/content/view/4228/130/

Основні завдання при реанімації хворого, що перебуває у стані клінічної смерті

боротьба з гіпоксією та стимуляція згасаючих функцій організму.

За ступенем невідкладності реанімаційні заходи можна поділити на дві групи:

1.     підтримка штучного дихання та штучного кровообігу

2.     проведення інтенсивної терапії, спрямованої на відновлення самостійного кровообігу та дихання, нормалізацію функцій ЦНС, печінки, нирок, обміну речовин.

 

2)    Періоди, на які умовно поділяють процес умирання організму людини.

Терміна́льний стан (лат. terminalis — пограничний, кінцевий) — кінцеві стадії життя — преагонія, агонія і клінічна смерть; стан між життям та смертю.

Під час термінальних станів відбувається розпад функцій серцево-судинної системи, дихання, центральної нервової системи, нирок, печінки, ендокринної системи, метаболізму. Найістотнішим є згасання функцій центральної нервової системи. Наростаюча гіпоксія і подальша аноксія в клітинах головного мозку (перш за все кори головного мозку) призводять до заміни окисного типу обміну на гліколітичний. При цьому спостерігається порушення синтезу АТФ, іонних градієнтів, утворюються вільні радикали, підвищується проникність клітинних мембран. Ці зміни обміну тягнуть за собою деструктивні зміни в клітинах, що проявляється у вигляді мутної гідропічної дегенерації.

Ці зміни можуть бути оборотними і при відновленні нормального постачання тканин киснем не тягнуть за собою станів, які загрожують життю. Але при тривалої аноксії вони переходять в необоротні дегенеративні зміни, які супроводжуються гідролізом білків і, врешті-решт, розвивається аутоліз. Найменш стійкими до гліколітичному типу обміну є тканини головного і спинного мозку, всього лише 4-6 хвилин аноксії необхідно, щоб відбулися незворотні зміни в корі головного мозку. Довше при гліколітичному типі обміну можуть функціонувати підкіркова область і спинний мозок. Виразність термінальних станів і їх тривалість залежать від вираженості і швидкості розвитку гіпоксії і аноксії. До термінальних станів відносять:

·         важкий шок (шок IV ступеня)

·         позамежна кома

·         колапс

·         преагональний стан

·         термінальна пауза

·         агонія

·         клінічна смерть

Важкий шок, позамежна кома, колапс можуть переходити в стан клінічної смерті або інші термінальні стани. У той час, як предагональному стану, термінальної паузі, агонії і клінічній смерті зовсім необов'язково повинні передувати шок, кома або колапс. Іноді термінальний період буває таким тривалим і важким, що в корі головного мозку розвивається стан незворотності, коли реанімаційні заходи виявляються неефективними і оживлення людини неможливо навіть після декількох секунд клінічної смерті.

Детальніше інформація відображена за посиланням http://www.myshared.ru/slide/1125034/

 

1)    Тести на виявлення ознак життя.

 

Детальніше інформація відображена за посиланням

https://studfile.net/preview/7856895/page:24/

 

https://www.ifnmu.edu.ua/images/biblioteka/nashi_resursi/medichni_vistavki/2016/persha_dopomoga.pdf

При важкій травмі, поразці електричним струмом, утопленні, задушенні, отруєнні, ряду захворювань може виникнути те, що людина непритомніє, тобто стан, коли потерпілий лежить без рухів, не відповідає на питання, не реагує на дії тих, що допомагають. Це виникає в результаті порушення діяльності центральної нервової системи, головним чином головного мозку - центру свідомості.

Людина, що надає допомогу повинна чітко і швидко відрізнити непритомність від смерті. При виявленні мінімальних ознак життя необхідно негайно приступити до надання першої долікарської допомоги .

Ознаки життя:

- наявність серцебиття; визначається докладенням вуха до грудної клітки в області серця;

- наявність пульсу в артеріях. Його визначають на шиї (сонна артерія), в області променевого суглоба (променева артерія), в паху (стегнова артерія);

- наявність дихання. Його визначають по руху грудної клітки і живота, по зволоженню дзеркала, прикладеного до носа, роту постраждалого, по руху розпушеного шматочка вати, піднесеного до носових отворів;

- наявність реакції зіниць на світло. Якщо освітити око пучком світла (наприклад, ліхтариком), то спостерігається звуження зіниці - позитивна реакція зіниці; при денному світлі цю реакцію можна перевірити так: на деякий час закривають око рукою, потім швидко відводять руку вбік, при цьому буде помітно звуження зіниці.

Наявність ознак життя сигналізує про необхідність негайного проведення заходів по оживленню потерпілого.

Слід пам'ятати, що відсутність серцебиття, пульсу, дихання і реакції зіниць на світло, ще не свідчить про те, що потерпілий мертвий. Подібний комплекс симптомів може спостерігатися і при клінічній смерті, при якій необхідно надавати постраждалому допомогу в повному об'ємі.

Клінічна смерть - короткочасна перехідна стадія між життям і смертю, тривалість її 3 - 6 мин. Дихання і серцебиття відсутні, зіниці розширені, шкірні покриви холодні, рефлексів немає. У цей короткий період, ще можливе відновлення життєвих функцій за допомогою штучного дихання і непрямого масажу серця. Пізніше наступають необоротні процеси в тканинах, і клінічна смерть переходить в біологічну.

Явні ознаки смерті, при яких надання допомоги безглуздо:

- помутніння і висихання рогівки ока;

- охолоджування тіла і поява трупних плям (синьо-фіолетові плями виступають на шкірі);

- трупне одубіння. Ця безперечна ознака смерті виникає через 2-4 години після смерті.

Оцінивши стан потерпілого, наявність ознак життя або клінічної смерті, приступають до надання першої долікарської допомоги, характер якої залежить від виду травми, ступеня пошкодження і стану потерпілого.

При наданні першої допомоги важливо не тільки знати, як її надати, але і уміти правильно поводитися з потерпілим, щоб не заподіяти йому додаткової травми.

Смерть потерпілого у багатьох випадках, коли немає явних ознак, може встановити тільки лікар. Тому всі ми зобов'язані подавати допомогу потерпілим у повному обсязі. Негайна допо­мога може принести успіх.

На питання, чи живий потерпілий, можна відповісти, якщо провести ряд нескладних тестів, спрямованих на оцінку стану кровообігу і дихання.

Рух крові судинами, як відомо, забезпечується скорочен­нями серця, що викликають пульсацію артерій та інших судин організму. Такт пульсації судин відповідає тактові скорочень серця, утворюючи загальний пульс, який можна визначити на великих магістральних судинах, що проходять близько до по­верхні тіла. Такими судинами є сонна артерія, променева та стегнова. Найчастіше пульс вимірюють на променевій та сонній артеріях.

Пульс на променевій артерії визначається на зап'ястку біля основи великого пальця у заглибленні між двома кістками (мал. 28). Для цього потрібно покласти на це місце три пальці і злегка натиснути. Не слід визначати пульс великим пальцем, оскільки в ньому відчувається власна пульсація судин і можна легко сплутати власний пульс з пульсом потерпілого.

Мал.1. Визначення пульсу на зап'ястку.

Пульс на сонній артерії знаходиться у заглибленні нижче щелепної кістки, праворуч чи ліворуч від гортані. Його визна­чають так само трьома пальцями (мал. 2).

Роботу серця можна перевірити також прикладанням вуха до лівої половини грудей трохи нижче від соска.

Дихання можна перевірити кількома способами. По-пер­ше — це ритмічне підняття та опускання грудної клітки. У ви­падку, коли дихання поверхове і не супроводжується значним розширенням грудної клітки, його можна виявити за допомо­гою пір'їнки чи шматочка вати, який треба піднести до рота чи ніздрів. Про наявність самостійного дихання також вка­зує запотівання дзеркальця, піднесеного до ротового отвору (мал. 3).

У живої людини спостерігається реакція зіниць на світло. Якщо відкрити повіки і освітити електричною лампою чи сірником (не підносьте близько!), зіниці звужуються. Вдень цю реакцію можна перевірити таким чином: відкрити повіки і прикрити очі потерпілого долонею, а потім швидко забрати її — скорочення зіниць неодмінно свідчить, що людина жива (мал. 31). Але слід пам'ятати, що у разі глибокого запаморо­чення реакція на світло може бути відсутня або слабко вира­жена.

Мал. 2. Визначення пульсу на сонній артерії.

Мал. 3. Виявлення дихання.

Смерть має два етапи (фази). Це так звана клінічна смерть і біологічна смерть.

Клінічна смерть триває близько 5—7 хв і виникає через припинення циркуляції крові, що несе кисень і поживні речо­вини судинам головного мозку. Але незворотних змін ще не відбулося, оскільки клітини мозку живляться, використовую­чи внутрішні резерви. Якщо в цей період відновити кровообіг і дихання, то загибелі клітин мозку можна уникнути.

У разі, коли після зупинки серця минає більше часу, нервові клітини кори великих півкуль починають швидко гинути. Якщо кровообіг відновлено у період до 10 хв, людину ще мож­на врятувати, але є вірогідність, що вона залишиться інвалідом. Коли за цей час реанімація не дає результатів, на­стає біологічна смерть.

Мал. 4. Реакція зіниць на світло: а — реакція наявна; б — реакція відсутня.

Мал. 5. Зміна зіниць після смерті.

Біологічна смерть характеризується наявністю абсолютних ознак смерті. Такими ознаками є каламутна рогівка ока, яка швидко висихає. Якщо стиснути око з боків пальцями, то роз­ширена колоподібна зіниця (мал. 5, а) набуває вигляду щіли­ни (мал. 5, б), що нагадує котяче око. Через деякий час кров під власною масою перетікає у тканини, що лежать нижче, утворюючи трупні плями. У людини, яка лежить на спині, вони спочатку з'являються на лопатках та сідницях.

Через 2—4 год після смерті починається трупне задубіння. Воно зумовлене напруженням усіх м'язів тіла в результаті біохімічних процесів розкладу. У цьому стані тілу неможливо надати іншого положення.

Отже, якщо немає впевненості, що наступили абсолютні ознаки смерті, слід негайно вжити заходів щодо реанімації потерпілого.

 

2)    Послідовність проведення реанімаційних заходів.

Преглядаєте за посиланням інформацію

https://naurok.com.ua/osnovni-pravila-ta-poryadok-provedennya-reanimaci-235629.html

Порядок проведення реанімаційних заходів включає наступні етапи:
       1. Визначення наявності дихання та скорочень серця.
       2. Визначення наявності абсолютних ознак смерті.
       3. Ревізія прохідності дихальних шляхів та її відновлення.
       4. Штучна вентиляція легень.
       5. Масаж серця при його зупинці.
       Далі слід твердо запам’ятати, що перед проведенням штучного дихання потрібно відновити прохідність дихального каналу у потерпілого без свідомості.
       Необхідно зробити таке:

       1. Покласти потерпілого горизонтально на спину, при цьому порушення дихання виникає, як правило, внаслідок западання язика. Для попередження западання язика необхідно висунути вперед нижню щелепу потерпілого, відкрити рот, зігнути голову, як вказано на мал. №1.

       2. Звільнити ділянку шиї, грудної клітки, тулуба від стягуючих предметів одягу (краватки, пояса, ременя, бюстгалтера і т.інше). 

       3. Відкрити рот і впевнитись у відсутності сторонніх тіл в ротовій порожнині (харчових і блювотних мас, крові, слизу). Голову потерпілого повертають на бік, відкривають рот, очищають порожнину рота пальцем, обгорнутим марлею або хусточкою (мал. №2).
       4. Закинути максимально голову назад і видихнути в рот потерпілого повітря (для нього це вдих).
       5. Через деякий час знову провести видих повітря в рот потерпілого. Слідкувати за грудною кліткою.
       Реанімаційні заходи не проводять при наявності достовірних ознак смерті: трупні плями, задубіння.
       Ефективними методами штучної вентиляції легень є методи активного вдування повітря в дихальні шляхи потерпілого (дихання «з рота в рот», «з рота в ніс»). Всі інші методи (по Сільвестру, Холгеру-Нільсону, Шефферу, метод стискання грудної клітки), засновані на пасивному попаданні повітря в ні потерпілого, недостаньо ефективні.

       Для проведення штучного дихання «з рота в рот» той, хто надає допомогу, стає на коліна біля голови потерпілого, кладе одну руку під шию, другу на лоб і максимально закладає голову назад, одночасно затискає великим і вказівним пальцями ніс (мал. №3).
       Ця маніпуляція супроводжується розкриванням рота, підтягуванням язика до під’язикової кістки та максимальним вирівнюванням дихального каналу. Зробивши глибокий вдих, той, хто надає допомогу, щільно притиснувшись ротом до рота потерпілого, робить енергійний видих.
       Перших 5-10 вдувань необхідно робити швидко (за 20-30 секунд), наступні – з швидкістю 12-15 вдувань за хвилину.
       Необхідно слідкувати за рухом грудної клітки потерпілого; якщо після вашого видиху в рот або в ніс грудна клітка потерпілого піднялась, це говорить про те, що дихальні шляхи вільні і штучне дихання ви робите правильно.
       В тих випадках, коли щелепи потерпілого щільно стиснуті, ефективним є спосіб штучного дихання «з рота в ніс». З цією метою однією рукою закидають голову назад, а другою беруть за підборіддя і піднімають вверх нижню щелепу, закриваючи рот, проводять глибокий вдих і повітря видихають в ніс потерпілого.
       Якщо штучне дихання треба проводити дитині, то краще захопити губами рот і ніс дитини одночасно, вдувати повітря невеликими порціями, об’єм повітря повинен бути невеликим, щоб не пошкодити легені, слідкувати за екскурсією грудної клітки.

       З естетичних і гігієнічних міркувань штучне дихання можна проводити через марлю, носову хусточку. З цією ж метою в арсеналі засобів для реанімації є Т-подібна або S-подібна трубка (мал.№4).
Ці засоби використовують тільки медпрацівники.
       Далі слід звернути увагу на такі моменти: суть методу зовнішнього масажу серця заключається в тому, що здавлюючи серце між грудиною і хребтом, вдається виштовхнути невеликий об’єм крові в магістральні судини великого і малого кола кровообігу, цим самим штучно підтримувати кровообіг і функцію життєво важливих органів.
       Для проведення зовнішнього масажу серця необхідно потерпілого чи хворого покласти на тверду поверхню (землю, дерев’яний щит) або (якщо хворий знаходиться в ліжку) підкласти під грудну клітку широку рівну дошку, щоб створити тверду основу. Це перша умова ефективності зовнішнього масажу серця.

       Далі той, хто надає допомогу, вибирає позицію зліва або справа від потерпілого, промацує нижній кінець грудини і кладе долоню на два пальці вище мечоподібного відростка. Друга рука розміщена під кутом (мал.№5).
       Дуже важливо, щоб пальці не доторкалися до грудної клітки (профілактика перелому ребер).

       Надають допомогу поштовхами, натискаючи на грудину, зміщуючи при цьому її в напрямі до хребта на 3-5 см, у дорослого кількість поштовхів повинна бути не менше 60 в одну хвилину. Натискати треба не тільки використовуючи силу рук, але й вагу тулуба.
       Дітям до 10-12 років зовнішній масаж серця слід проводити кінчиками двох пальців: кількість поштовхів 70-80; 100-120 в одну хвилину (мал.№6).
       Критеріями ефективності проведеного масажу є поява пульсу на сонних і стегнових артеріях при кожному натисканні на грудину, звуження зіниць.
       Зовнішній масаж серця ізольовано не роблять, а поєднують з штучною вентиляцією легень, і називається це серцево-легеневою реанімацією.

       Спочатку роблять 4 вдохи, потім, якщо біля потерпілого знаходиться одна людина, то вдування повітря в легені потерпілого чергуються з 15 натискуваннями на грудину з інтервалом 1 сек. (15 натискувань на грудину, два вдохи) (мал.№7).

       Спочатку роблять 4 вдохи, потім, якщо є двоє, то одна людина проводить штучне дихання «з рота в рот» або «з рота в ніс», а друга виконує зовнішній масаж серця у співвідношенні (1:4; 1:5) (5 натискувань на грудину, один вдих) (мал.№8).
      Треба пам’ятати, що в момент вдування повітря в легені масаж треба припинити, бо повітря не буде потрапляти в легені потерпілого.
      Якщо серцева діяльність відновилася і на сонних артеріях появився пульс, то масаж припиняють, а штучну вентиляцію легень продовжують до появи самостійного дихання, або до прибуття «швидкої допомоги».
      Існують ще ручні методи штучного дихання, які застосовуються при неможливості штучної вентиляції легень способом «з рота в рот» чи «з рота в ніс» при небезпеці зараження або отруєння того, хто надає першу допомогу.

      Метод стискання грудної клітки (мал.№9).

Метод Холгера-Нільсена (мал.№10).

Метод Сільвестра

       До цього методу вдаються найчастіше.
       Потерпілого кладуть на спину. Під нижню частину грудної клітки підкладають валик із складеної ковдри, одягу або поліно для того, щоб лопатки і потилиця лежали нижче реберних дуг. Якщо штучне дихання роблять дві особи, то вони стають на коліна по обидва боки від потерпілого. Кожний з них бере однією рукою руку потерпілого посередині плеча, а другою трохи вище кисті. Вони піднімають одночасно руки потерпілого і витягують їх за його головою. Це викликає розширення грудної клітки, тобто відбувається немовби вдих. Потім через дві-три секунди руки потерпілого притискають до його грудної клітки і здавлюють її, тобто роблять немовби видих. Рух руками треба робити ритмічно, з рівними проміжками. Щоб ці рухи відповідали ритму нормального дихання, їх слід робити приблизно 16-18 разів на хвилину, відповідно до свого власного дихання. Якщо штучне дихання робить одна людина, вона стає на коліна за головою потерпілого, захоплює його руки вище кистей і виконує зазначені вище рухи (мал.№11, а).

       Якщо руки потерпілого ушкоджені, то штучне дихання можна робити за методом Шефера (мал.№11, б). Для цього потерпілого кладуть пластом на живіт, повернувши його голову вбік, щоб він міг вільно дихати. Той, хто робить штучне дихання, стає на коліна так, щоб тіло потерпілого було між його ногами, кладе руки на нижню частину грудної клітки, щоб великі пальці розміщалися вздовж хребта, а решта на ребрах. Під час видиху треба нахилятися вперед і стискати грудну клітку, а під час вдиху випрямлятися і припиняти тиснення.

 

5) Домашнє завдання: опрацювати самостійно питання: « Основні методи серцево – легеневої реанімації та техніка її проведення».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Непрямий масаж серця і штучна вентиляція легенів

Суть штучної вентиляції легенів (штучного дихання) поля­гає у примусовому введенні повітря в легені. Вона застосо­вується у випадках зупинки дихання, а також за наявності не­правильного чи майже непомітного дихання. Найефективніше цей прийом проводити за допомогою спеціальних апаратів для штучного дихання (типу РПА-1) чи S-подібної трубки для вве­дення у гортань (мал. 33). У разі відсутності таких пристроїв штучну вентиляцію легенів проводять різними способами. Найкращим з них є спосіб «з рота в рот», оскільки у цьому випадку в легені потерпілого потрапляє близько 1,5 л повітря, що дорівнює об'єму одного глибокого вдиху.

Перш ніж приступити до процедури вдування повітря, слід покласти потерпілого на спину і перевірити прохідність ди­хальних шляхів, що є основною умовою для ефективного штуч­ного дихання. Голову максимально відводять назад. Якщо щелепи стиснуті, слід натиснути на під­боріддя і відкрити рот. Потім за допомо­гою серветки очистити рот потерпілого від слини, слизу чи блювотних мас; на ро­товий отвір покласти серветку і затиснути пальцями ніс. Далі слід зробити глибо­кий вдих, прикласти свої губи до губів потерпілого, створивши герметичність, і з силою вдути повітря.

Щоразу необхідно вдувати таку порцію повітря, яка викликала б максимально повне розширення легенів, що можна спостерігати за рухом грудної клітки. Не­великі порції повітря не дають ефекту. Повітря вдувають ритмічно 16—18 раз на хвилину до появи у потерпілого власного дихання.

Мал. 1. Апарат для штучної вентиляції легенів РПА-1.

Якщо у потерпілого є переломи щелеп чи складні поранення ротової порожнини, штучне дихання можна проводити методом «з рота в ніс», при цьому рот потерпілого повинен бути закритий, а вдування повітря проводиться через ніс.

У разі численних ушкоджень голови, обличчя, коли зазначеними способами провести вентиляцію легенів немож­ливо, застосовують метод Сільвестра. Він менш ефективний, але також дає позитивні результати.

Якщо штучне дихання проводиться методом Сільвестра, потерпілий лежить на спині, а реаніматор стоїть на колінах у головах. Слід взяти руки потерпілого за передпліччя і різко підняти їх угору, далі повільно відвести назад за себе і розвести у сторони. Так відбувається вдих, при цьому грудна клітка роз­тягується. Потім передпліччя потерпілого кладуть на нижню частину грудної клітки і стискують її. Відбувається видих.

Існує також ще один прийом — прийом Калістова, який ще менш ефективний, але у деяких випадках під час численних уражень всього тіла, що супроводжуються переломами щелеп, верхніх кінцівок тощо може дати позитивний результат.

Потерпілого вкладають на живіт, голову повертають набік .і підкладають під неї одяг. Далі беруть потерпілого за плечі чи ключиці, піднімають верхню частину тулуба на 10 см і опускають. Під час підняття тулуба відбувається вдих внаслідок розтягування грудної клітки, під час опускання — видих внаслідок її здавлювання. Для зручності підняття тулуба можна використати зв'язані пояси, пропущені під пахвами.

Під час раптового припинення серцевої діяльності, основною ознакою якого є відсутність пульсу, застосовують непря­мий масаж серця. Потерпілого кладуть на тверду поверхню, а реаніматор стає з лівого від нього боку. Свої долоні він кладе одну на одну на ділянку нижньої третини груднини потерпілого. Енергійними поштовхами 50—60 раз на хвилину натискує на грудну клітку. Після кожного поштовху руки повністю розслаблює, щоб дати можливість грудній клітці роз­правитися. Передня стінка грудної клітки повинна зміщувати­ся на глибину не менш ніж 3—4 см.